Сойчинi скарби
Був такий осінній ранок, коли можна з впевненістю сказати: „Зацвіла осінь”. Угорі, на неймовірно синьому небі, жодної хмаринки. А внизу творилися дива: ясени горіли у вранішньому сонці жовто-жовто, ніби воскові свічечки поставали обабіч дороги, клени палахкотіли багряно-багряно, як жарівки у соборах, берези ще погойдували своїх діток, що аж ніяк не хотіли залишати материні руки-віти.
Дві галки, Галя-Галя та Аля-Аля, покидали зранку місто: скрегіт гальм автомобілів, стукіт коліс трамваїв і потягів, гомін людських і пташиних голосів. Вони летіли туди, де тиша і невимовна краса, – до лісу.
Галка
– Зупинімося тут, – сказала Галя-Галя. – Місто вже позаду, а навколо нас спокій і краса.
– Гаразд, хіба у місті побачиш такі простори? Там скрізь тіснява, усе скуте як не асфальтом, то бруківкою. Ти тільки подумай, як у місті почуваються дерева. Люди не розуміють, що, створюючи вигоди, вони позбавляють себе чистого повітря. Рослини ж потребують життєдайної вологи. А люди обкладають столітні дерева бруківкою так, що волога ледь-ледь потрапляє до ґрунту біля стовбура, – підтримала подругу Аля-Аля.
– А в лісі? Подивися, Алю-Алю: тут кожне дерево розкошує, одягає своє найпишніше вбрання і ніби змагається з іншим у вигадливості різноманітних кольорів.
Галки довго милувалися святковим осіннім пейзажем. Мовчанку порушила Аля-Аля:
– Прилітаймо сюди щоранку.
– Чому б ні? Згода. Це моє улюблене місце, – відповіла Галя-Галя.
– Ти мені вчора обіцяла розповісти про літню пригоду.
– Ми саме і прилетіли туди, де вона сталася. Слухай: це було у косовицю. Он на тій ділянці перед дубняком двоє людей косили траву. Раптом один чоловік поглянув на руку, очевидно, щоб довідатися годину, але не побачив на ній годинника. Люди покинули косити, почали шукати його, але так і не знайшли.
Сойка
Неподалік походжали мої подруги, видзьобуючи в траві комашню. Я теж до них приєдналася. Так заклично у травні все пищало, сюркотіло, дзижчало, гуділо, що втриматися від спокуси не було сили.
Трохи поласувала і раптом серед страшенного комашиного гулу чітко почула цокіт годинника. Я щосили заголосила, злетіла, покружляла над знахідкою кілька разів. Чоловік зрозумів мене, кинув косу і побіг до того місця, де була його згуба.
– Ти ж могла собі того годинника взяти, – промовила подруга.
– У мене вже стільки тих блискіток у гнізді, що нема де стати, – відповіла Галя-Галя.
– А людина що?
– А людина! Вона помахала рукою і крикнула: „Дякую!”
Повз галок пролітала красива лісова птаха завбільшки така ж, як вони. Верх її тіла був коричнево-рожевий, низ – світленький. На крилах мала дві плями: білу і яскраво-блакитну з багатьма чорними смужками. Подруги впізнали Сойку. Вона чула розповідь Галі-Галі і не могла втриматися від спокуси зіпсувати комусь настрій.
– Ой, подумаєш, одній людині зробила добре, а вже стільки хвальби, – зневажливо сказала лісова красуня.
– Ти втрутилася в нашу розмову, ще й будеш когось зневажати! – обурилася Аля-Аля.
– Хвалитися треба великою справою, – стояла на своєму Сойка. – От я нікому не хвалюся, що сойки роками насаджують для людей дубові ліси.
– Ой, тримайте мене, бо впаду, – сказала Галя-Галя. – Так уже й ліси посадили! Повірити може хіба що дурень.
– Поміркуйте, якщо здатні. Немає у світі для нас, сойок, кращих ласощів, ніж жолуді. Восени ми їх старанно збираємо, відбираємо найкращі, закопуємо в землю, ховаємо під коріння дерев та опале листя. За раз ми можемо перенести у дзьобі та волі до дванадцяти жолудів.
– То й що? – запитали водночас подруги. – Ти ж їх взимку і з’їдаєш.
– У тому то й річ, що ні! – відповіла Сойка. – Не всі плоди я взимку знаходжу! А я і не сумую. Зате навесні мої запаси проростають паростками малесеньких дубочків. А тепер порахуйте, якщо зможете, скільки нас, сойок, у лісах, – переможно подивилася вона на галок.
– Ну, коли ти така благородна, то чому люди тебе проганяють? – спитала Галя-Галя.
– Ой, хто на світі без гріха, покажіть-но мені. Може, то ви, галки?
І з цими словами Сойка ображено відлетіла у дубовий ліс.
– Нащо ти так? – запитала Аля-Аля.
– Хай не хвалиться!
– А я думаю, що вона має рацію. Ліси – це ж на сотні років!
Присоромлена Галка довго мовчала, а потім сказала:
– Твоя правда. Сойка – молодчина. Ліс – це дуже важливо для всіх. Мені обов’язково треба попросити вибачення.
Мирослава Чорна
