Куди щезло місто?
Давньоримське місто Уріконіум у Британії нічим не відрізнялося від інших північних міст імперії. На початку V ст. його захопили і зруйнували англосакси. З часом руїни зникли, казали, що їх поглинула земля. Але земля – не жива істота, щоб щось поглинати. Тим паче, ціле місто. Однак воно таки щезло.
У середині ХІХ ст. місцеві археологи зауважили вузькі смуги ґрунту, на яких ячмінь достигав раніше, а сніг лежав довше, ніж навкруги. Під час розкопок під шаром землі виявили зникле античне місто. Археологічні дослідження привернули увагу відомого на той час англійського вченого Чарльза Дарвіна. Він зацікавився: хто так надійно закопав ціле місто? Вчений помітив, що навіть найменші щілинки між камінням заповнені землею. Виявилося, що це робота звичайних дощових черв’яків. Чарльз Дарвін уперше визначив їхнє значення для землеробства і порівняв ґрунтотворну діяльність червів з роботою плуга.
Хто вони – дощові черви?
Дощові черв’яки належать до класу Малощетинкових типу Кільчастих червів. Більшість наших видів є представниками родини Люмбрициди, яка налічує приблизно 180 видів, з яких найбільш поширеними є 15–16.
Дощові черви живуть у вологому ґрунті, багатому органічними речовинами: на городах, звалищах, біля тваринних ферм, у купах гною і т. п. Ці тварини риють глибокі ходи (до 2 м від поверхні ґрунту).
Удень дощові черв’яки зазвичай перебувають під землею, опалим листям і камінням. У вологому ґрунті вони тримаються у верхніх шарах, у сухому – опускаються значно глибше. Уночі ці тварини виповзають зі сховищ, шукаючи їжу – залишки рослин, які затягують у нірки. У вологу погоду і під час дощу вода, що проникає в ґрунт, витісняє з нього кисень, і черви виповзають на поверхню. Тому їх і назвали дощовими.
Зимують черви у нижній частині своїх ходів, нижче глибини промерзання ґрунту. Відомі випадки, коли живих червів знаходили у шматочках льоду. Це вказує на високу життєстійкість і здатність черв’яків переносити несприятливі умови. У разі пересихання ґрунту під час літньої посухи, вони також опускаються глибше.
Від яскравого світла черви ховаються в нірки, але на м’яке світло реагують позитивно (рухаються до його джерела). У разі небезпеки вони закопуються в землю, скорочують тіло і виділяють слиз.
Орачі і творці родючості
Риючи нірки, дощові черв’яки сприяють проникненню в глибину ґрунту потрібних для рослин води й повітря.
Підземні трудівники не просто розпушують верхній шар ґрунту. Прориваючи собі дорогу, черв’як заковтує частинки землі, пропускає крізь кишківник і викидає над отвором ходу у вигляді гранул – копролітів1. Разом із землею в кишківнику переробляються і всілякі органічні речовини ґрунту, сухі листочки, травинки. Органічні речовини ґрунту та перегній черв’як використовує в їжу, а завдяки піщинкам він подрібнює та перетирає рослинні рештки. П’ять жмень такої органіки рівноцінні цілому мішку (50 кг) гною. До того ж дія гумусу швидша і ефективніша, ніж гною. Копроліти склеєні слизом і армовані волокнами рослин. У цих, збагачених вуглецем, магнієм, фосфором, азотом та ферментами, гранулах розмножуються корисні для ґрунту мікроорганізми. Корені деяких рослин добре розвиваються лише у ґрунті, багатому копролітами. Вони сприяють проростанню насіння ялини, білої акації, модрини, овочів. Досить часто черви заповзають у щілини дерев, що впали, і залишають там копроліти. Згодом на місці стовбура виростають в рядочок молоді дерева.
1Копроліти – 1) шматочки землі, що пройшли через травний тракт дощових черв’яків і склеєні їх виділеннями (екскременти); 2) скам’янілий послід (екскременти) викопних тварин.
За добу черв’як пропускає крізь себе таку кількість землі, що дорівнює масі його тіла, тобто приблизно 0,5 г. У полях та на городах, де черв’яків чимало, їхня роль у ґрунтоутворенні дуже велика. На кожному гектарі багатих перегноєм полів живе до 4,5 млн дощових черв’яків. За 200 діб вони „переорюють” 450 т ґрунту!
„У нашого Омелечка…”
Королем червів нашої місцевості є дощовий черв’як. Але, як співають в українській пісні: „У нашого Омелечка невеличка сімеєчка”, − так і в нашого дощового черв’яка – чимала родина.
Зазвичай дощовий черв’як завдовжки до 30 см і завтовшки 1 см. А серед його родичів є зовсім дрібні – 2–3 см у довжину і 1 мм у товщину. Чималого черв’яка називають великим сірим черв’яком (Aporrectodea longa). Якщо на черв’яка потрапляє сонячний промінь, то передня частина його тіла переливається всіма барвами веселки.
Цей велетень і є нашим головним орачем, що веде свої ходи на глибину до 2 м. Пронизуючи ґрунт у різних напрямках, він створює на земельній ділянці своєрідну судинну систему дихання.
Тож, якщо на вашій присадибній ділянці навесні з’являється багато купок-викидів – честь вам і хвала: у вас земля здорова, жива. Ці викиди – крихітні грудочки гумусу − на вагу золота: чистісіньке (безкоштовне!) добриво. Урожай гарантовано!
Перекопуючи ґрунт восени, ми руйнуємо ходи-судини, але це не шкодить черв’якам: вони вже приготувалися до зимівлі, опустившись у нижню частину ходів, нижче рівня промерзання.
Але не у всіх на грядках є черв’яки-велетні. Ми звикли до малих червоних дощових черв’яків (Lumbricus rubellus), які приблизно вдвічі менші за велетнів. Вони не риють таких глибоких ходів, віддаючи перевагу верхнім шарам ґрунту і навіть садовій листовій підстилці. Ці черв’яки виходять на поверхню ґрунту в дуже вологу пору, бо не люблять надто зволожений ґрунт.
Ще один дуже поширений вид черв’яків – бурий грунтовий черв’як (Aporrectodea caliginosa trapezoidesum). За здатність заселяти орні землі його назвали „орним черв’яком”. Він живе всюди: і на ріллі, і на городі, і в лісі, і навіть поблизу водойм. Зазвичай червоно-сірий, середніх розмірів (15–16 см), задня частина тіла потовщена. Хоч і родич двох попередніх видів, він не підіймається на поверхню у пошуках їжі, живе у ґрунті і харчується ґрунтовим перегноєм. Тільки дуже сильні зливи можуть примусити його вийти назовні. У засуху черв’як орний опускається на велику глибину і, скрутившись вузлом, ховається в самостійно спорудженій капсулі.
У південних степах України – Приазов’ї і Криму – живе родич дощового черв’яка – дендробена восьмигранна (Dendrobaena octaedra), немалий товстий червоно-бурий черв’як завдовжки 35 см. Свої ходи він риє в щільному степовому ґрунті на глибину до 8 м, збагачуючи його повітрям і вологою.
Є ще один український родич дощового черв’яка. Дуже часто доводиться чути від городників-любителів про гидких та „смердючих” черв’яків. Їх намагаються знищити, прибрати з ділянки. Це – гнойові черв’яки (Eisenia fetida), темно-червоні або майже коричневі. Коли вони розтягуються, можна побачити світлі кільця. Ці черв’яки невеликі (6–10 см), живуть переважно поблизу людини, бо тільки тут можуть знайти собі прожиток у звалищах відходів, гною, соломи і т. д. Саме гнойові черв’яки перетворюють пісні купи на добриво.
За сприятливих умов (і якщо ви не „загодували” свою ділянку туками2), на 1 м² можна викопати до 500 черв’яків! Уявляєте, яка це армія?
2Туки – добрива, якими підживлюють ґрунт.
Заморські родичі
Щоб ви сказали, побачивши австралійського дощового черв’яка завдовжки 1–2 м і товщиною в палець? Якби такий черв’як повз по землі, його можна було б прийняти за змію. Кількість сегментів на його тілі сягає 200–300. Усе своє життя черв’як-гігант ховається у земляних норах і лише іноді виставляє назовні передню частину тіла. На поверхні ґрунту він зовсім безпорадний.
Ще один родич нашого черв’яка проживає в штаті Каліфорнія в США. Звати його каліфорнійський черв’як. Усе, що з’їсть, перетворює в дуже цінний гумус з високим вмістом корисних речовин.
Цей гібрид покращує врожаї у 2–3 рази. Одна особина за життя утворює 50 кг гумусу, кожний кілограм якого прирівнюється до 50–60 кг гною.
Каліфорнійський черв’як має темно-червоне забарвлення, живе на територіях з помірним кліматом. Доросла особина масою 0,8–1 г досягає в довжину 8–10 см, а в діаметрі 3–5 мм. За день споживає таку кількість корму, яка приблизно дорівнює його масі, та виділяє 0,8–0,9 г копролітів. Найбільші частинки, які він може проковтнути, мають розміри до 1 мм. Живе майже 16 років (дикі форми – 4 роки), дуже плодовитий. Статева зрілість наступає в тримісячному віці і за оптимальних умов одна особина за рік може принести приплід у 1,5 тис. особин.
Вермікультивування
Розведення дощових черв’яків (вермікультивування) – один з перспективних способів утилізації органічних відходів. Дощові черв’яки прискорюють розкладання органічної речовини і цілком екологічним способом перетворюють різного роду органічні відходи в цінне добриво – гумус. Ще один продукт вермікультури – біомасу дощових черв’яків – успішно використовують як білкову добавку до корму та біохімічну сировину.
Вермікультура поширена в Західній Європі, у деяких країнах Східної Європи (Угорщина, Польща), у США, Японії, країнах Південно-Східної Азії. Там працює досить багато малих і середніх підприємств, що розводять дощових черв’яків для рибальства, садівництва, на корм домашнім тваринам. Субстратом для культивування черв’яків є харчові відходи і опале листя.
Розводять лише деякі види дощових черв’яків. Наприклад, червоних черв’яків, зокрема каліфорнійський гібрид, який в процесі селекції набув унікальну властивість: залишається на місці навіть за несприятливих умов. Тож його розводять на грядках просто неба, не побоюючись втратити популяцію.
У США завдяки черв’якам налагодили виробництво екологічно чистих продуктів харчування. На багатьох фермах прискореним способом компостують гній, в перепрівшу органіку запускають каліфорнійських червів, які виробляють біогумус. Кухонні відходи компостують у ресторанах, піцеріях, зоопарках (навіть в’язницях) і віддають черв’якам. Гумус розфасовують і продають.
Загубинога Оксана Олексіївна,
учитель біології та хімії
Скородистицької ЗОШ І-ІІ ступенів
Чорнобаївського району Черкаської області,
фіналіст II Всеукраїнського Інтернет конкурсу „УЧИТЕЛЬ РОКУ-2017”
за версією науково-популярного природничого журналу „КОЛОСОК”
у номінації „БІОЛОГІЯ”