Дарма, що малий, а розуму навчить
Краса пізньої осені дуже скромна. Свинцеві хмари гонить пронизливий холодний вітер. Вони ледь не торкаються нижніх гілок дерев, які ростуть біля підніжжя гір. Хмари ніби вириваються з небесних володінь на волю і сіють-засівають землю дрібним холодним дощем.
Удосвіта дощ ущух. Ліс ще плаче, із сумом пригадуючи щасливі дні ранньої осені, коли майже всі дерева навколо гірського озера зацвіли вдруге: жовтим, багряним, помаранчевим.
Глухар
Сходить над горами й озером бліде листопадове сонце.
Тихо ще. Десь здалеку доноситься писк стривоженої синички, чути барабанний стукіт дятла. І знову тихо. А в повітрі пахне першим снігом.
З прибережних заростей вилетіли спочатку один, а за ним другий, згодом третій, четвертий, п’ятий величезні, з індика, чорно-бурі з металевим блиском птахи. Ноги у них аж до самих пальців були вкриті пір’ям. Птахи тільки здалеку здавалися сіро-чорними, а зблизька можна було розгледіти зеленуватий відтінок грудей, коричневі короткі крила із заокругленими кінцями для польоту між деревами.
Зграя птахів підлетіла до кам’янистого берега і стала пильно придивлятися до гальки. Знайшовши потрібні камінці, птахи миттєво ковтали їх. За дивними діями зграї велетнів спостерігав з висоти інший мешканець Карпат – Шишкар. „Щось сталося? – подумав птах. – Вони з лісу виходять тільки у виняткових потребах”.
– Гей, глухарі, чому ви ковтаєте гальку? Їсти не маєте у багатющому на корм краю?
Глухарі не бачили того, хто промовляв до них. У цей момент сонце яскраво освітлювало сосну і важко було когось там розпізнати. Пташка зрозуміла, що її не помічають, тому перелетіла ближче до зграї.
– Так ось ви який! – дружно сказали глухарі. Вони побачили пташку трошки більшу за горобця з яскраво-червоними голівкою та грудьми і незвичним дзьобом. – Ми змушені так робити. Наш літній корм потроху зникає: ягоди чорниці і брусниці, листя ожини вже не знайдеш, то переходимо на хвою.
– А до чого тут кругла галька? – спитав Шишкар.
– Самі знаєте, які хвоїнки, – відповів один Глухар. – А вони відтепер будуть нашим основним харчем. А галька допомагатиме перетирати, подрібнювати хвою.
– Ти диви! Цікаво! Я й не знав!
Шишкар
Здивований Шишкар хвилину помовчав, а потім каже:
– Послухайте, я знаю, де поблизу росте модрина. Я вчора бачив, що вона, хоч і хвойне дерево, вже вся осипалася. Хвоїнки в неї м’якенькі. Вам зараз саме це і треба. Полетите від озера на північний схід, там її багато.
– Дуже дякуємо за підказку. Спробуємо, – відповіло кілька глухарів. – А скажіть, пане, люди говорять: „Зародять шишки – на великі морози”. Бачимо, що є багатенько добра цього року.
– Так. Люди бідкаються. А нам – рай! Нам аби корм. Не загинемо.
– А зі снігом як? – спитав Глухар.
– Хіба у горах комусь бракувало снігу? – здивувався Шишкар.
– Нам аби було більше півметра заввишки. Ми великих морозів не боїмося, бо добре „вдягнені” і „взуті”. Нам аби було як на ніч сховатися. Сніг – то наше тепло.
– Не бачив на своєму віку малосніжної зими в Карпатах, тож не переживайте.
– А ви хто?
– Я – Шишкар. Люблю хвойні дерева, бо це і дім мій, і харч єдиний. Про хвойні дерева, про їхні шишки я знаю все. Ось для прикладу. Шишки ялиці не звисають і не опадають, а стирчать угору. Коли достигають – розсипаються. Від них залишаються на гілках лише стрижні. То теж для вас буде чудовий корм. Слідкуйте, вони вже скоро достигнуть, насіння буде вдосталь.
– Ви такі люб’язні! Скільки нам дали порад. Дякуємо!
Шишкареві не хотілося відпускати таких вдячних слухачів. І він продовжив:
– А ще я помітив таку особливість шишок: коли має бути прохолодна, мокра погода, лусочки на шишках щільно закриваються, захищають насіннячко від вологи шаром смоли. А у теплу і суху погоду смола розм’якшується, лусочки відкриваються і випускають насіння зі сховку.
– Як цікаво! – вирвалося в найменшого Глухаря.
– А ще вам скажу про хвоїнки. Вони живуть три-чотири роки і лише потім опадають.
– Ви так багато знаєте! Нам було дуже цікаво слухати. Але ми нічого про вас не знаємо. Розкажіть про себе.
І глухарі дружно попросили:
– Розкажіть! Розкажіть!
– Та нема нічого такого. – Шишкар трохи подумав. – Ну, хіба що таке. Раніше люди вважали нас „святими” птахами. По-перше, форма нашого дзьоба нагадувала їм хрест, по-друге, пташенята наші народжуються здебільшого в морози і не замерзають без пір’я, ще й мають прямі дзьобики, а по-третє, наші тіла довго не розкладаються.
– То, може, ви й справді святі? – вимовив наймолодший Глухар.
– Та ні! Люди тепер дослідили все.
– Поясніть! – дружно попросили вдячні слухачі.
– Гаразд. Розпочнімо з дзьобика. Наддзьобок і піддзьобок схрещуються між собою, коли молоді шишкарі починають годуватися самостійно. Коли наші пташенята покидають гнізда на двадцять п’ятий день від народження, лусочки шишок починають відгинатися, тому діткам легко діставати насіння.
Наш дзьоб гострий, подібний до гачка, але загнутий не донизу, а в різні боки. Він більше схожий на криві щипці. Зачепимося за шишку гострими пазурами, іноді навіть повиснемо на ній, як на гойдалці, засунемо гострий дзьобик під лусочку і витягуємо звідти насіння. Це у нас виходить спритніше, ніж у дятлів витягнути личинку чи хробачка.
Тепер про гніздо: його ми будуємо на ялинових лапах, під гілками, які захищають нас із пташенятами від снігу і дощу. Гніздо наше велике, дуже добре утеплене. Самочка відкладає до чотирьох яєчок. Вигріваємо, насиджуємо дванадцять днів. Пташенят годуємо так званою „кашкою”, що утворюється у нашому волі. І за два тижні вони вже спроможні самостійно щось собі знайти.
Наші харчі – насіння шишок хвойних дерев. У разі неврожаю ми кочуємо зграями по лісах у пошуку місць, де б можна було поживитися. Ось такі ми, шишкарі. Мені вже час! Не сумуйте! Усе буде добре!
Глухарі довго ще стояли на березі гірського озера, приголомшені почутим від пташки, у сто разів легшої за них. Вона не тільки багато розповіла, а й зуміла підбадьорити, подати надію, поділитися всім, що знала і мала.
– Правду кажуть люди: „Дарма, що малий, а розуму навчить”, – розсудливо зауважив найстарший Глухар.
