Наукова робота. Експедиція „Заповідними стежками рідного краю”

Учасники експедиції – „Дивовсвіт”
СКЛАД КОЛЕКТИВУ:
7 клас
Самарський Денис
Колодяжний Максим
Середа Сніжанна
Середа Віолєтта
6 клас
Григоренко Олександр
Гавриш Нікіта
Гавриш Діана

Керівник експедиції :
Коробова Юлія Павлівна,
вчителька біології та географії
Санжариської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів
Смілянської районної ради Черкаської області,
лауреатка IV Всеукраїнського Інтернет-конкурсу 
„УЧИТЕЛЬ РОКУ–2019” за версією
науково-популярного природничого журналу
„КОЛОСОК” у номінації „Географія”

Вступ

Людина – частка природи. Потяг до всього живого закладений у ній від самого народження, та чи не найяскравіше виявляється в дитячому віці. Молодші школярі радіють і сонячному зайчику, і першій весняній квітці і комасі, що прокинулася од зимового сну, ластівці, що прилетіла з далеких країв; їх приваблює таємничий ліс, задаровує грайливий струмок і тихе плесо річки.

Однак відчуття краси, розуміння природи не приходить саме собою. Його треба виховувати з раннього дитинства, коли інтерес до навколишнього особливо великий. Треба прагнути викликати в дітей передусім допитливість, а згодом – стійкий інтерес до природи і на цьому ґрунті – відповідальне ставлення до всього живого. Процес цей складний і тривалий. І найперша умова його результативності вихід за межі підручника. Справді, хоч якими захоплюючими не були б розповідь учителя й матеріал навчальної книжки, навколишній світ в усій своїй красі і неповторності відкриється перед учнем лише тоді, коли він сприйматиме його безпосередньо. Наші спостере­ження засвідчують: молодші школярі виявляють турботу передусім про ті об’єкти, які бачили, про які мають чимало відомостей; незнання ж спричинює в кра­щому разі байдужість. Нерідко ж, не усвідомлюючи наслідків негативного ставлення до навколишнього, діти за­вдають шкоди рослинам і тваринам.

Як же зробити, щоб людина змалечку не тільки оволоділа певними знаннями й уміннями, а й виросла чуйною, актив­ною, коли йдеться про захист природи, поліпшення навколишнього середовища? Педагогічних засобів, що сприяють акти­візації природничої й природоохоронної підготовки молодших школярів, існує чимало. Одним із найважливіших ми вважаємо послідовне й систематичне ознайомлення учнів з природою своєї місцевості, здійснюване неодмінно шля­хом безпосередніх спостережень. Таке спілкування з природними об’єктами стане надійним фундаментом для по­дальшого вивчення дисциплін природни­чого циклу.

Сьогодні ми пропонуємо вам разом з нами помандрувати в захоплюючу туристичну експедицію, яку ми здійснили нещодавно. (Додаток № 1) Під час цього походу діти практично засвоїли теоретичні знання з природознавства, основ здоров’я. Торкнулись живої природи, оздоровились, загартувались.

Завдання походу:

• навчальні – вивчення географії рідного краю, розширення і поглиблення знань про тваринний і рослинний світ, вести спостереження за природою, вміння орієнтуватися на місцевості, надання першої допомоги потерпілому;
• виховні – виховувати колективізм, взаємодопомогу, любов до рідного краю;

Даний маршрут пролягав мальовничими куточками села Санжариха. Під час цього походу діти дізналися про рослинний та тваринний світ нашої місцевості, легенди села, його назву, історичні дані про Велику Вітчизняну війну, голодомор 32-33 років, про видатних людей села.

Розділ 1. Фізико – географічний опис місцевості.

Село Санжариха розташоване в південно-східній частині Смілянського району Черкаської області. Має такі географічні координати: 49˚05΄ пн..ш. та 31˚47΄ сх..д. Межує з селами: Попівка, Сердюківка, Ташлик та хуторами Степок і Червоне, (додаток 1).

Природні умови.

Смілянський район розташований в межах Центральної лісостепової області Придніпровської височини, в Тясминсько-Вільшанському фізико-географічному районі. Переважна більшість території рівнинна, північно – східна частина – горбиста, розчленована ярами, балками та прохідними долинами.

Ґрунти — характерні чорноземи, типові малогумусні, темно-сірі, опідзолені, є також сірі лісові.

Клімат на території — помірно континентальний з м’якою зимою і теплим літом.

Лісові ресурси – в селі Санжариха є ліси, які сформовані більше ніж сьома видами головних та сухопутніх лісо – утворюючих порід, серед яких домінують дуб звичайний (Quercus robur L.), ясен звичайний (Fraxinus excelsior L.), граб звичайний (Carpinus betulus L.), сосна звичайна (Pinus sylvestris L.), липа серцелиста (Tilia cordata Mill.), клен гостролистий (Acer platanoides L.), береза бородавчаста (Betula pendula Roth.).

Населення на 2011р – 545 чол.

Площа – 178 га

Густота населення – 30,62 чол на км²

З наукової точки зору слово Санжариха тюркського походження, де «санг» – «камінь». В кабардино-черкеській термінології «арих» – «лиса гора», порізана улоговинами. Отже, санжариха – «камінна гора, порізана улоговиною». Іншими словами – урочище. Село відоме з 18 століття.

Розділ 2. Експедиція «Заповідними стежками рідного краю»

Санжариха, рідна Санжариха!

Гори, ліс, поля і річка тиха.

Лебединий мій, лелечий краю,

Милішого не бачила, не знаю.

Стежки! Вони обснували, ніби павутинками, всі околиці нашого рідного села. Подорожуючи ними, ми дізнаємося багато цікавого про минуле нашого краю.

Зупинка № 1 «Шкільна»

Примостилася сільська школа на бугорку, веселим дитячим голосом радує з року в рік. (Додаток 3)

Перша школа на селі була відкрита в 1862 році. Зі згадок очевидців, то була звичайна хата під солом’яною стріхою. Поблизу проходила вузькоколійка, по якій рухався потяг. Одного разу іскра з парової труби потрапила на дах школи. Почалася пожежа. Врятувати школу не вдалося.

В 1914 році на кошти управління залізничних шляхів графом Бобринським була збудована нинішня школа. Зовнішність школи постійно змінювалася. В 1962 році добудовано 4 кабінети до старого приміщення, а в 1996р-завершилось будівництво спортивного залу. 1998 році була побудована нова їдальня; 2004р.-школі 90 років.

До послуг учнів 7 навчальних кабінетів, комбінована майстерня, спортивний зал, тренажерний зал, їдальня на 20 місць, спортивне містечко, футбольне поле, навчально-дослідницька ділянка. На сьогодні заклад із 9-річним терміном навчання, що здійснює загальноосвітню підготовку учнів віком від 6 до 15 років. Працює 6 вчителів.

Гімн школи

У промінні золотого сонця

Ти стоїш на березі ріки.

Світло не згаса в твоїх віконцях,

І хоч швидко так біжать роки.

Ти стаєш все краще, молодієш,

Коли лист осінній закружля,

Знов теплом своїм усіх зігрієш,

Посміхнешся дітям ще здаля,

Школа-це життя, це храм науки,

Промінь знань, що рветься із пітьми

Тож візьмемось дружно всі за руки,

Санжариську школу любим ми.

Хай дитячий сміх луна довкола,

І в житті щоб завжди так було:

Доки буде жити рідна школа,

Доти буде жити і село.

Його склав учитель музики

Шулежко Анатолій Васильович.

Саме із рідної школи ми розпочали експедицію «Заповідними стежками рідного краю»

Зупинка № 2 «Лисогірська»

Санжариха розкинулась в долині по обидва боки річки Гнилий Ташлик. Якщо забратись на вершину Лисої Гори, то відкриється панорам нинішнього села.

Прямо перед нами зруйновані ферми колишнього колгоспу. Виявляється, що ферми будувались на місці маєтку Леонарда Ігнатовича Новіцького. (Додаток 4)

Зі згадок очевидців, то була одноповерхова будівля з 16 кімнат, дерев’яна, обтягнута цеглою. Вікна в кімнатах були великі. Вечорами влітку з відчинених віко чулась музика.

Навколо будинку були розбиті клумби з кущами троянд. На території маєтку з вічнозелених дерев туй, ялин, проходили алеї до церкви, та річки з арочним містком. А весь маєток огортав фруктовий сад, обнесений дерев’яним дощатим тином.

Поблизу маєтку стояла церква. Збудували її 1791 року в ім’я Святого Миколая. Однокупольна будівля нагадувала форму правильного хреста. Односельці згадують, коли помирав Леонард Ігнатович, то ліжко в спальні підставили до відчиненого вікна і кожен селянин міг попрощатися зі своїм господарем, бо то була розумна й добра людина.

Три дні люди приходили прощались їх пригощали обідом. Після смерті батька господарем маєтку став Павло Леонардович Новіцький.

Коли почались революційні перевороти, сім’я тікала, маєток був підпалений жителі села рятували цінності: хто книги, хто меблі, ікони.

Була врятована одна дуже цікава книга. На той час мало хто вмів читати церковнослов’янською мовою. Тож приїзжий інженер Вільчинський Опаліт зимовими вечорами ходив по хатах і читав селянам про чудернацьких залізних птахів, що будуть літати по небу. Землю, яку заснують залізною павутиною, що буде страшний час, коли мати їстиме дитину, брат-сестру. Настане на землі така пора, коли будуть родити великі плоди овочів і фруктів, але їсти їх ніхто не буде. А ще в цій книзі були ворожіння і цікаво: все, що тоді читали, те й збувалось. В часи голодомору ця книга зникла. Під час колективізації все знищувалось, що лишалося від панів. Розграбували і маєток Новіцьких, а на тому місці побудували свинарник, корівник.

Коли подивитись ліворуч, то на полі видніється пагорб. Виявляється, це козацький курган. Побутує легенда, що коли помирав полководець, то під час виховання кожен козак ніс на могилу шапку землі. Так і виростав курган на місці поховання.

Зупинка № 3 «Географічна»

Обійшовши Лису Гору, ми потрапляємо в долину, яка в народі зветься Христиною. (Додаток 5)

Звідки пішла ця назва?

Виявляється, на початку минулого століття проживала в цих краях одинока жінка. Замолоду перехворіла вона тяжкою хворобою, тому лице її було понівечене. Зрозуміло, що ніхто не хотів сватати таку дівку. Але була вона нелінива. Не боялася чоловічої роботи. Сама змайструвала кузню, жорна. То й сходились до неї з усього села: хто замовить кочергу робила рогачі трьох видів: куркуль, середняк, бідняк. Але запам’яталась ця жінка тим, що самотужки викопала в себе в городі став. З того часу копанка стала називатись Христиною. Зараз обросла вона лозняком і плесо заросло очеретом. Немає вже тепер ні в’юнів, ні линів, які водились в тій копанці.

Зупинка № 4 «Туристична»

Перейшовши по дамбі на інший бік ріки, ми потрапляємо на поле. Раніше тут було поселення, ще й досі виорюються рештки цегли. Розповідають, що діти пасли худобу, порпалися в землі і знайшли глечик з золотом. Пригнавши корів додому, розповіли батькам про знахідку. Коли привели показати, то скарбу вже не було. Вважають, що золото належало пану Ігнасу. Поблизу цього місця на річці працював водяний млин. Всі жителі села звозили зерно на помел.

Околиця села. Дорога піднімається вгору на Ташлик, а ми рухаємося яром. Болотиста низовина свідчить про те, що тут колись теж протікала річка. В цій місцині знаходили кам’яні молотки, списи. А трохи вище видніється ще один козацький курган. Переходимо Качурів яр, назва якого походить від назви товариства про що свідчить печать: «Качурово-Санжарихское товарищество, Киевской губернии, Черкасского уезда.»

Зупинка № 5 «Ботанічна»

На обрії з’явились верхівки дерев. Ми рухаємось до Савчиного лісу. 9Додаток 6) Заходимо під крону дерев і відчуваємо приємну прохолоду. Тут в дружбі живуть: дуби, ясени, грабки, клени, берестки, в’язи та липи. Саме липа наповнила ліс своїм солодким медовим запахом. Тисячі дрібних квіточок виділяють такий аромат, що його відчуєш і на значній віддалі.

Дзвенить дерево. Ніби хтось торкається схованих серед пиш­ного гілля струн і вони озивають­ся на кожний дотик. То бджо­ли збирають нектар. Кожну квіт­ку обнишпорять крилаті мешкан­ці вулика, всю солодку рідину визбирають — прозору, запаш­ну, цілющу.

Виявляється, ще 6 тис. років тому у Стародавньому Єгипті мед вважався дуже цінним про­дуктом і лікувальним засобом. Давньогрецькі міфи розповіда­ють, що олімпійські боги харчу­вались амброзією, до складу якої входив і мед. Здавна його цінували і на Русі, торгували ним з Візантією, іншими країнами. Тільки збирали в ті часи мед ди­кі бджоли, які влаштовували свої житла у дуплах дерев, а бортники (була й така про­фесія!) знаходили їх, збирали за­готовлений продукт і достав­ляли його на князівські двори, у міста й села. Рахунок ішов на тисячі пудів, бо одна лише бджолина сім’я з кожної роз­квітлої липи може зібрати за день до 5 кг нектару, а за весь період цвітіння — до 50 кг.

В наших краях липа цвіте пізніше за інші дерева. Скажімо, ранньої вес­ни, як тільки зійде сніг і при­гріє сонце, ще до появи листя, вкривається квіточками ліщина, одночасно з розпусканням лис­точків — в’яз, після появи зеле­ного вбрання з’являється цвіт на деяких видах клена, черемсі, горобині… І тільки липа довго жде свого зоряного часу. Вже стало шорстким її темнозелене листя. (Листова пластинка сер­цевидна, зубчаста по краях, тому один із найпоширеніших у нас видів має назву липи серцелистої, а взагалі їх відомо до 400). І лише в червні розпускаються бруньки, які утворилися ще в травні. Таке пізнє цвітіння зумовлене тим, що на зимових бруньках цього дерева, на відміну від інших видів, немає зачатків квітів: вони закладають­ся тільки на однорічному при­рості, тому спочатку навесні ма­ють з’явитися і здерев’яніти па­гони.

Квіти в липи зібрані по 3—15 штук у щитковидне суцвіття на довгій квітконіжці, до якої при­ріс великий перетинчастий жов­то-зелений приквіток, що нага­дує сухий листочок. Для чого він? А щоб захищати тендітні квіточки від дощу. Восени, після дозрівання плодів – кулястих опушених горішків із крихітним оплоднем — такий листочок ві­діграє роль своєрідного парашу­та: кілька плодів, відірвавшись від гілки, не падають вертикаль­но вниз, а за тихої погоди круж­ляють у повітрі, що вповільнює їх рух. Коли ж дме вітер, на­сіння опиняється далеко від ма­теринського дерева.

Не тільки нектар цінується у квітах липи. Народні лікарі зна­ли їх як чудовий засіб від ба­гатьох хвороб. І нині бабусі лі­кують своїх онуків запашним ли­повим чаєм: він гарно простуду «проганяє», високу температуру збиває, викликає посилене виді­лення поту. А свіжий листок медового дере­ва, коли його прикласти до скронь, втамовує головний біль.

У дореволюційні часи липа, або, як її називали, «медове де­рево», не тільки лікувала людей, а й взувала, годувала й поїла. Ось статистичні дані кінця XIX ст.: в Росії близько 25 млн. се­лян носили личаки, сплетені з липового лика. За рік кожен з них зношував до 20 пар такого взуття, а всього його виготовля­лось понад 500 млн. пар.

Заготовляли сировину в квітні-травні, в період найбільш інтенсивного сокоруху, коли ко­ра легко відокремлюється від дерева. Розділяли верхній проб­ковий шар і нижню луб’яну час­тину (власне, її й називали ли­ком), вимочували і плели лича­ки. Для однієї лише пари потріб­но було обідрати кору з 4—5 молодих, не старших 4—6 ро­ків, деревець. А з гіршої сиро­вини виготовляли циновки, ко­шики, вірьовки, щітки… Лубом устеляли вози та сани — щоб і тепло було, і м’яко.

З тих пір і пішла приказка: «Обідрав, як липку». Звичайно ж, знівечене деревце гинуло. «З однієї липи два рази лика не деруть», — промовляє народна мудрість.

У небуття пішли ті часи. Нині, мабуть, одиниці людей уміють плести це нехитре взуття. Проте кора з липи й до сьогодні знахо­дить своє застосування. Лісники обдирають дерева, які йдуть на потреби деревообробної про­мисловості, вимочують лико у воді й виготовляють щітки для побілки.

Славилася й деревина — у ли­пи вона біла, м’яка, дрібнопориста, легка і разом з тим міц­на, не коробиться, не тріскаєть­ся й легко обробляється, піддає­ться фарбуванню й поліруван­ню. В давнину з неї робили на­віть бойові щити — завдяки гнуч­кості вони витримували удари мечів і списів, оберігали воїнів. Та й у селянському побуті без липи не обходилися. Вмілі ру­ки майстрів виготовляли скрині, шкатулки, вулики, бочки, тару для меду і масла, а ще — чашки, таці, різьблені карнизи, мис­ники. Уславлені матрьошки та розписна хохломська ложка — також із липової деревини. А в наш час з неї роблять фанеру, музичні інструменти, сірники, креслярські дошки, різноманіт­ні столярні вироби.

Ко­лись на липових дошках писали картини, а в Стародавньому Ри­мі на них робили записи. Знаючи властивості деревини, з неї виго­товляли фальшиві печатки. Вва­жається, що відтоді й пішло пе­реносне значення слова липа — обман, підробка. Липа живе не більше 60 років, тоді як у лісі — не мен­ше 300, а окремі екземпляри сягають і півтисячолітнього ві­ку — як-от липа Шевченка у с. Седневі Чернігівської обл., якій уже 600 років.

Знищили частину лісу і повіяло з нього пусткою. А колись сюди приходили односельці у свята відпочити. Збудували гойдалку над урвищем, окультурили місця відпочинку. З-під землі било джерело. Воно впевнено прокладало між поважними деревами свій шлях. Дарувало свою чисту джерельну прохолоду людям. І говорили, що смачнішої води ніж у Савчиному лісі немає по всій окрузі. Але зараз не впізнати частини колишнього лісу. Скрізь господарює кропива, дурман, болиголов. Колись у давнину це був розкішний парк.

Поселився в цьому лісі Савка. Збудував двоповерховий будинок і жив з сім’єю. Нелінива сім’я була, жила в достатку, то ж і заздрили деякі. Настали неспокійні часи1918 року. Літнього вечора сім’я сиділа за столом на балконі, малі діти грались у піжмурки в кімнаті. Раптом почулись постріли. Дівчатка сховалися за двері. Банда налетіла, як коршуни, все, що вважали цінним, погрузили на підводу і втекли. Перелякані діти втекли до землянки, там з пораненим старшим братом і заночували. Стікши кров’ю, брат помер. Залишились сироти самі, боялись, що не залишить їх банда живими, бо знали душогубців діти. Допомогли родичі поховати батьків, братів. П’ять домовин стояло на спиляних дубах, але малих на похованні не було. Вивезли їх невідомо куди. Залишилась оселя пусткою. Минуло багато років, а згадка про ті часи залишилась, у назві лісу та ще у буянні вічнозеленого барвінку на місці оселі.

Зупинка № 6 «Скарбничка»

Вийшли з лісу. Праворуч від нас Сердюківський ліс, поруч обліпихова посадка.

А ще в нашій місцевості добре себе почувають колючий глід, шипшина звичайна та ще дуже багато корисних рослин.(Додаток 7)

Рухаємось далі по стежці. Перед нами низка ставків, в яких колгосп вирощував рибу: карасів, білих амурів, королівських коропів, товстолобів. Плеса відділяються дамбами.

А ми знайомимось ще з одним фактом з історії нашого села. Раніше, ще за часів, коли на наші землі нападали кочівники, був протоптаний шлях зі сходу на захід, проходив він нашим селом. За переказами місцевих жителів, село засноване в 1740 році. Першими поселенцями тут були люди із Житомирщини на прізвисько Санжаровські звідси і пішла назва села Санжариха. Декілька родин, що тут поселилися зайняли кращі землі біля річки і займалися землеробством. Вони мали воли, корови, вівці, свині. З часом на вільних землях поселялися знедолені, які шукали кращого життя.

Минав час, а шлях той залишався. Ним користувалися козаки. То ж і став він називатися козацьким. Ось одна із легенд, що збереглися до цього часу.

Їхав обоз із козацькою казною, поспішали, бо наздоганяли вороги. Відстань зменшувалась. Козакам нічого не залишалося, як заховати казну. На полі ріс дуб. Саме під цим дубом і закопали козаки свій скарб. Але мав скарб таємницю: тільки опівдні, на відстані тіні від крони дуба можна було відкопати його. Минав час, дуб ріс, ховаючи в крислатих гіллях таємницю. Ще довго милував око могутній велетень, давав холодок у спекотній літній день жниварям. Та почалась громадянська війна. На санжариські землі ступив чобіт австро-німецьких окупантів. Одного дня працювали люди на полі. Раптом почалась страшна злива, всі кинулись під дерево. Та наглядач почав відганяти від дуба, белькочучи і погрожуючи зброєю. І тільки люди відійшли, як могутня блискавка вдарила в дерево. Зник дуб, а з ним зникла навіки й козацька казна. Приїздило троє старих людей, жили в курені, проводили розкопки в полі, але так ні з чим і поїхали. Також на цьому полі видніється ще один курган, згадка про буремні часи.

А стежка наша повертає до села. Ми проходимо мимо ярів: Заборського та Левиного. Багато цікавого теж можна дізнатись. Ось про Заборське: На початку XX ст. купив дубове урочище російський купець. Саме він дав розпорядження на вирубку і вивіз дуба. Зі згадок очевидців, то були велетенські дуби, які могли обхопити лише дві дорослі людини. Сільські мужики спилювали і розпускали їх на дошки. А три похилі чоловіки, викопавши землянку, всю зиму виготовляли бочки. Коли були випиляні всі дуби, то землю з парою волів дали користуватися ними 5 років селянину Кучеренку Андрію. Чоловік самотужки викорчував пеньки, а потім розорав землю і засадив площу баштаном. Кавуни були дуже великі, що не втримувались на гудині і скочувались з бугра вниз. Тож, щоб баштан не тікав, його вкопували в землю. На другий рік засіяв пшеницею, врожай був таким, що стебло сягало зросту 8річної дитини. Зараз ця територія знову засаджена деревами. Цю місцину полюбляють відвідувати грибники.

Левин яр менший за розмірами, ніж Заборське. Але й про нього можна дещо розповісти. На початку XX ст. тримав Левко десятину землі, а поблизу був ярок. Часто чоловік там посиджував, даючи перепочити волам. Так і почали люди називати ярок Левиним. Багато часу минуло, люди й прізвище забули, а от ім’я увіковічнилось у назві місцини. З роками, ярок почав розмиватись талими водами, щоб далі не розмивало, працівники колгоспу влаштували суботник і засадили соснами підбугір’я.

А так як була 40-річниця Перемоги, то і деревця символічно висадили цифрою сорок. Зараз сосни піднялися і милують око своєю зеленню. Стежкою йдемо біля першого ставка. Тут на пригірку знайшов відпочинок воїн-визволитель, якого скосив осколок снаряду під час визволення села.

Зупинка № 7 «Історична»

Східна околиця села. Нині тут тракторна бригада, а раніше була огороджена територія кінного заводу полковниці Бутович. Вона вирощувала породистих рисаків для царської армії. З усіх будівель залишили млин і оселю, де мешкала полковниця. В радянські часи в цьому будинку був дитячий садок, потім початкова школа, а останнім часом там харчувались трактористи. Сьогодні це приміщення пустує. А до млина ще й досі люди везуть зерно на помел. Згадують, що нижче млина було викопане підземне приміщення, де розміщувалися коні. Виходило три арочних цегляних зводи. У кожній арці стояло по три пари коней. Шия приміщення виходила на поверхню.

Далі розкинулось дві десятини фруктового саду. За садом справа стояли воловні, конюшні. Революція 1917 року змінила увесь устрій на селі. «Хто був ніким, той стане всім» буквально перевернуло світогляд людей. Селяни, які звикли працювати на землі, ті й продовжували вмиватись сімома потами. Але місцеві банди не давали зажити заможно. Згадують, коли відступали денікінці, то проходячи селом, забігали в оселі і забирали всі їстівні запаси. Військо було таке велике, що не було видно ні початку, ні кінця їм. А ще люди боялися, бо пройшла по селу чутка, що в селі Тернівці денікінці знищили кожну десяту хату з сім’ями. І це за те, що якийсь бандит «Зозулька» вбив їхнього офіцера.

З 1921 року мародерство припинилося. Люди почали вступати в колективні господарства. Хто не вступав, то тих називали «індусами» – (індивідуальне селянське господарювання). Саме ці люди в більшості і не витримали голодомору 33року.

Колгоспники харчувалися 2 рази в день. В бригаді варили: баланду, затірку, похльопку, супи. Так і харчували дітей в дитячому садку. Осиротілих дітей розмістили в сільському клубі, там їх доглядала вихователька.

Тяжко було відновлювати сили, бо дуже охляли за зиму. Але час не стояв на місці, і як кажуть, потроху загоїв людський біль. Важка праця на селі: до схід сонця встаєш, управляєшся по господарству, та й спішиш в поле. Жінок роз приділяли по ланках і вся робота контролювалася полеводом. Вони просапували буряки, вели боротьбу з бур’янами, викопували і перечищали майбутній цукор вручну. Носили буряк мірними ящиками в кагати і ця вся робота оцінювалася трудоднями, на які давали хліб.

Та доля готувала іще одне тяжке випробування. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Чоловіки пішли на фронт, а на жіночі плечі лягла вся нелегка праця.

Окупанти розселились по сільських хатах. І серед німців були різні: бідні та заможні. На свята їм присилали посилки з Германії, деякі ділилися солодощами з сільською малечою. Чоловіки, яких не забрали на війну, переховувались по погребах, в землянці за селом. Але молодь все ж вивозили в Германію на роботи. У січні 1944 року Радянські війська визволяли Смілянщину. Зайшла розвідка з станції Сердюківка в крайню хату Кучеренків. Вони дали точні координати карти села розташування німецької бойової техніки та військ. Вранці почався наступ наших військ. Наступ вівся з двох флангів. Бій тривав недовго. Німці відступили на Ротмистрівку. Під час визволення села загинуло близько 20 осіб. На пам’ятній дошці записано 17 прізвищ загиблих воїнів, але по селу є могили похованих солдатів, які залишились невідомими.

Після закінчення бою в двох хатах розташували лазарет для поранених. Пізніше їх перенесли в приміщення школи. За шкільною майстернею викопали братську могилу, куди і звозили всіх загиблих. Не можна не згадати і про трагічні прорахунки військових. Наше село було звільнене, а Ташлик, ще ні. І чомусь, танки пішли в наступ на наше звільнене село. Пострілом була знищена гармата, що обороняла позиції села. У відповідь підбили танк. Та коли в атаку пішли солдати з криком «Ура!», з’ясувалась вся трагічність наступу. Про такі історичні факти ніхто не згадує, але вони були і ми повинні знати.

З нашого села пішло на війну 102 жителі села. 87 осіб не повернулось з фронту.

Закінчилась війна. Настав мир на землі. Але і в мирний час гинули воїни, виконуючи інтернаціональний обов’язок. В цьому сумному списку житель нашого села Бойко Сергій.

Він народився 24 лютого 1964 року в селі Санжариха. В 1981 закінчив Тернівську СШ., продовжив навчання в Смілянському СПТУ № 15, де здобув спеціальність регулювальника апаратури. Брав активну участь у громадському та спортивному житті школи та училища. Вчився на «4» та «5». Дисциплінований, скромний, користувався повагою товаришів. Працював у відділі головного метролога. В 1982 р. був призваний до лав Радянської Армії. Виконуючи інтернаціональний обов’язок в Афганістані, проявивши мужність та героїзм, загинув 28 лютого 1984 р. Похований у рідному селі Санжариха. Посмертно нагороджений орденом «Червоної Зірки».

Пам’ять про нього живе серед односельчан. Вулицю на якій він жив, названо його іменем. В сільській школі встановлено меморіальну дошку, в класі, де він навчався-стенд «Не покидай мене, життя!». На його могилі завжди квіти. В нашому селі проживає 4 воїни –інтернаціоналісти. Неохоче згадують вони час афганської служби. Біль не стихає у їхньому серці. Але життя продовжується. І тепер колишні воїни виконують мирну роботу: обробляють землю, вирощують хліб, доглядають худобу. У кожного – сім’я, діти, що народились для миру та щастя.

Наш похід закінчився, але багато ще цікавого попереду. Ще багато стежок не досліджено. А ми мали змогу сфотографувати краєвиди рідного села та історичні місця. Виготовили гербарій лікарських рослин нашої місцевості. А головне, що в кожного в серці залишаться спогади, які роблять людину небайдужою.

Діти написали твори-спогади, в яких поділилися враженням про пережиті почуття. Ось один із них:

Милуєшся природою рідного краю і дивуєшся, чому цю красу не помічають інші? Зрозуміло, потрібно цінити полотна відомих художників, але та природа нежива. Вона не наповнена різноманіттям звуків, запахів, вона навіть не може змінювати забарвлення. А тут перед твоїм зором неперевершений шедевр. І створений він не руками людини, а самим Творцем. І не потрібно змінювати чи добавляти свого, а треба лише любити і цінити цю мить. Потрібно бути небайдужим до того, що тебе оточує, берегти і цінити кожен клаптик землі не забруднюючи і не знищуючи цю красу.

Висновки

Наш похід закінчився, але багато ще цікавого попереду. Ще багато стежок не досліджено. А ми мали змогу сфотографувати краєвиди рідного села та історичні місця. Виготовили гербарій лікарських рослин нашої місцевості. А головне, що в кожного в серці залишаться спогади, які роблять людину небайдужою.

Діти написали твори-спогади, в яких поділилися враженням про пережиті почуття. Ось уривок одного із них:

«Милуєшся природою рідного краю і дивуєшся, чому цю красу не помічають інші? Зрозуміло, потрібно цінити полотна відомих художників, але та природа нежива. Вона не наповнена різноманіттям звуків, запахів, вона навіть не може змінювати забарвлення. А тут перед твоїм зором неперевершений шедевр. І створений він не руками людини, а самим Творцем. І не потрібно змінювати чи добавляти свого, а треба лише любити і цінити цю мить. Потрібно бути небайдужим до того, що тебе оточує, берегти і цінити кожен клаптик землі не забруднюючи і не знищуючи цю красу.»

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

«Рідна школа»

Додаток 4

«Лиса гора»

Додаток 5

Долина «Христина»

Додаток 6

Савчин ліс

Додаток 7

Скарбничка

Редакція може не поділяти думку авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації. Будь-який передрук матеріалів з сайту може здійснюватись лише при наявності активного гіперпосилання на e-kolosok.org, а також на сам матеріал!