Доброго дiла не бiйся
Ліс стояв наповнений осіннім запахом кори, сухого опалого листя, прив’ялих трав. День видався погідним, лагідним. Молодий Підкоришник відпочивав на гілці біля свого гнізда. Він тільки-но утеплив на зиму свою хатку: зміцнив гніздо паличками та шматочками кори, доклав ще моху, пір’я, щоб не дуло.
Несподівано неподалік себе на старій сосні він помітив незнайомця. Такого птаха у своєму лісі Підкоришник ще не бачив. Незнайомець був завбільшки з горобця, але кремезніший. Спинку мав сірувато-блакитну, грудку – блідо-рожеву. Цей птах привернув увагу Підкоришника тим, що не тільки стрибав угору, а й швидко рухався стовбуром униз головою. А найдивнішим для спостерігача було те, як той їв. Птах встромлював у тріщину кори жолудь, розбивав його дзьобом, зовсім так, як дятел, ще й при цьому насвистував: „Собі та іншим, собі та іншим”.
Підкоришник
− Ти хто такий? – порушив обід незнайомця Підкоришник. – Ти родич дятлів?
Незнайомець побачив невеличку пташку, трошки більшу, ніж золотомушка.
− Та ні. Чому ти так вирішив?
− Сиджу біля свого гнізда і бачу птаха, який їсть, наче дятел, але пір’я має зовсім інше.
− Я – Повзик. Залетів сюди вперше, натрапив на величезні запаси поживи. Будьмо знайомі.
− А я – Підкоришник.
− Я тебе не помітив. Ти так вдало замаскувався на стовбурі. Твоє пір’ячко – справжнісінький маскувальний костюм.
− Таке життя!
− А де твоя хатка? Не бачу ні дупла, ні гнізда, – здивовано запитав Повзик.
− Ось воно! – показав крильцем Підкоришник на ледь помітну щілинку в корі дерева.
− Я думав, що тільки ми, повзики, вдало маскуємося. Але де нам до вас! Ми отвори у дуплі замазуємо глиною, інколи самі ледь пролазимо.
− Я почув твою поспівку, й вона мене зацікавила, правда, я мало що зрозумів.
− А, ти про „cобі та іншим, собі та іншим”? Я роблю запаси на зиму з літа. Цю роботу дуже люблю! Повзики – добрі конспіратори. У своїх комірчинах нагорі стовбурів сосен ми вже заховали багато різних смаколиків.
− Розумію, а до чого тут інші? – не заспокоювався Підкоришник.
Повзик
− Мені й моїм братам-повзикам дуже легко запхати у шпаринку кори горішок чи жолудь, насіннячко чи змерзлого павука. А як це зробити малюсінькій золотомушці, гаїчці, синичці блакитній? Придивися до їхніх дзьобиків і зрозумієш, що їм це не до снаги. Тож ми їм допомагаємо, бо по-іншому не можемо. Коли настане холоднеча, ще й замете снігом – наші комори відчинені для всіх. Ми, повзики, об’єднуємося тоді у зграйки і так зимуємо. Гуртом тепліше і ситніше!
Збентежений Підкоришник уперше чув такі думки. Повзикові аргументи були такі переконливі, що він мовив:
− Послухай, у мене теж дзьоб довгенький, правда, трішки загнутий донизу. І я спробую робити щось для зимуючої громади. Я ж збудував у щілинці гніздо.
Повзик пильно подивився на співрозмовника і сказав:
− Ти молодець! Справді, у тебе теж має вийти. Все, що знайдеш, кидай у щілинки за кору. Пробуй!
− Як просто! Як просто! Хто б міг подумати! Головне – добре діло треба робити, – приспівував Підкоришник.
− Ну, друже, прощавай! Завтра ми, повзики, прилетимо сюди й візьмемося за роботу.
− Я чекатиму!
Повзик піднявся ввись і ще довго чув щасливе підкоришникове „ції-ції-ції-ції”.
