Вам цікаво, чи влаштовували ще білки своє гніздо біля мого балкону? (Про цю пригоду читайте в журналі “Колосок” № 2-4 за 2015 рік). Звісно, я розповім продовження „рудохвостої” історії. Але трохи згодом.
Кілька років білки до своєї урбаністичної домівки не поверталися. А за той час на їхньому місці оселилися нові сусіди…
*****
Знову буяв травень. Виходячи на балкон, я з тривогою та цікавістю позирала на прямокутну дірку під самим дахом. Але схованка в стіні спорожніла. Признаюся, це мене влаштовувало. Спостерігати за шаленою рудохвостою сімейкою дуже цікаво, але маленькі білочки – це велика відповідальність. Минулих пригод із падіннями з п’ятого поверху, клопітних повернень у гніздо та „рекету” мені вистачило надовго. Отже, я навіть сподівалася, що „таємна кімната” навік залишиться порожньою. Так спокійніше.
Але хіба така гарна надійна схованка, маленька зовні та простора всередині, може довго залишатися вільною? Недарма є приказка: „Гарне місце порожнім не буде!”
Passer montanus
Першим помітив нових сусідів наш пильний вартовий котик. Він безперервно сидів на балконі та спостерігав за птахами. Це безпечно, балкон у нас засклений. На єдине відчинене вікно завжди ставимо міцну раму із двошаровою сіткою: дрібною синтетичною від комах та сталевою – від кота. Бо спокуса велика: іноді котик не витримує знущань „вільних сусідів”, стрибає за якоюсь пташкою і якби не сітка… А подивитися з нашого балкону є на що.
Інколи думаю: де я живу? У столиці чи посеред дикого краю? З одного боку балкона вигляд на гніздо горобців. Теж знайшли дірку під дахом. Не ту, де жили білки, а меншу, на два метри далі. Голосно цвірінчать, постійно влітають в стіну та вилітають з неї, демонструючи фокус „проходження крізь стіну”. Цікаво, що це не хатні горобці, а польові (Passer montanus). Їх легко впізнати за коричневою „шапочкою” та чорними плямками на щічках. Зовні батьки-горобці однакові. Та коли їжу приносить татко, він сидить на карнизі перед гніздом і довго цвірінькає з повним дзьобом. Мабуть, рекламує своєму маленькому жовторотику, яку корисну смакоту приніс. У дзьобі тримає щось рослинне, зелененьке, схоже на сережки з ліщини.
Далі на дереві татко-шпак ще голосніше рекламує хруща як найкращу та найпоживнішу їжу для своїх малят. Виводок маленьких шпаків ще до вильоту з гнізда з’їдає в середньому 8 тисяч хрущів!
Шпак
З іншого боку балкона в шпарині між бетонною плитою даху та залізним навісом живуть чорні серпокрильці (Apus apus). Різновид міських птахів з найдовшими крилами, такими великими відносно тіла, що серпокрилець не може злетіти з рівної поверхні – крила заважають. Серпокрильці не приземляються на землю, а чіпляються за стіни, шукають виступ на горизонтальній поверхні – бровку чи сходинку, з якої легше стрибнути та полетіти. Серпокрильці ширяють високо в небі, тому їхній пронизливий крик звідти нікому не заважає.
Але „наші” серпокрильці полюбляють екстрим. Кружляють низько, по великій орбіті. Збираються у зграйку від двох до шести птахів, набирають швидкість і раптово стрімголов летять в стіну будинку. Коли до перешкоди залишаються лічені сантиметри, задні у ланцюжку відчайдушно верещать тому, хто летить першим: „Повертай!!!”
Серпокрилець
Якщо ватажок встигає зробити фантастичний віраж та вправно звертає, всі з радісним вереском летять за ним, повз балкон, наче прив’язані. Знову розганяються та повторюють маневр. Якщо перший птах не встиг повернути вчасно, він чіпляється кігтями в стіну та зависає. Одразу ж на нього налітає наступний, вони разом падають донизу і лише при самісінькій землі вирівнюють політ і повторюють знову.
В таку гру серпокрильці-екстримали грають кілька годин на день, їм не набридає. Тренують вищий пілотаж маневрового польоту. Виглядом та звуками це схоже на атракціон „американські гірки”. Тільки повітряні. Коли їм нарешті час спати, серпокрильці по черзі чіпляються за край шпарини під дахом та пролізають всередину. Хоча важко повірити, що там може хтось жити, окрім величезних шершнів (це найбільш неприємні наші сусіди, які теж просто обожнюють стіну поряд з моїм балконом).
Горобець, сидячи на вузенькому карнизі, сердито цвірінчить – лається на серпокрильців, які минають його. Мовляв: „Чого галасуєте, як скажені, в мене дитина спить!” Один „екстримал” хотів трошки перепочити, з розгону вчепився за виступ біля гнізда горобців. Горобець миттєво скинув його зі стіни, а сам полетів донизу разом з „порушником кордону приватної власності”. Сподіваюся, жоден з них не постраждав. Коли йдеться про безпеку діточок, навіть дрібний птах відчуває себе безстрашним орлом!
Кота, який щодня бачить схожі шоу, здивувати складно. Але я помітила: щовечора котик виходить на балкон, сидить тихо та напружено і дивиться великими очима на схованку над балконом, демонструючи азарт мисливця.
Невже там хтось є? Знову білки?! Уважно приглядаюся до схованки – білок немає. Що ж таке бачить та чує кіт, чого не бачимо ми?
Деякий час це залишалося загадкою. Кіт спостерігав за схованкою щовечора, але недовго, десь півгодини. Потім йому стало нецікаво, і він покинув свій бойовий пост. Можливо, він спостерігав за віражами серпокрильців? А, може, на дах балкона сів голуб, ходить та кепкує з кота, бо спіймати пташку крізь скло неможливо? Розгадка виявилася значно цікавішою.
Щовесни навколо нашого будинку і далі, над лісом та садом, активно літають не лише птахи, але й кажани. Отож одна дуже винахідлива сімейка кажанів і вподобала нашу „таємну кімнату”, тимчасово вільну від білок. Дякуючи коту, я дізналася про їхню схованку. Біля балкону кажани літають часто, але звідки я знала, що вони – наші сусіди?!
Скільки їх там було – п’ять чи шість, знав лише кіт. Щовечора він чекав, коли кажани вилетять з гнізда та рахував їх. Коли вилітало „скільки треба”, котик спокійно йшов у справах, не переймаючись тим, що кажани поверталися до гнізда та знов вилітали.
До якого виду належали кажани, можна лише здогадуватися. На Київщині водиться аж сім видів кажанів. Визначити, який саме, складно навіть зблизька.
Летючих мишей називають кажанами (раніше казали „кожани”), рукокрилими, нічницями, нетопирами. За формою мордочки, носа та вух дали назву: летючі лисиці, летючі собаки, підковоноси, вухані. За харчуванням серед кажанів є такі види: вампіри, комахоїдні, фруктоїдні. А ще в українських кажанів є незвична та цілком наукова назва: лилики Ряд Лиликоподібні Vespertilioniformes.
Відомо, що кажани ведуть нічний спосіб життя, сплять головою донизу, добре бачать, але орієнтуються у просторі за допомогою ультразвукових сигналів. Та не всі знають, що деякі види кажанів подають сигнали не ротом, а носом! Кажани єдині серед ссавців здатні до гіпотермії: щодня у стані спокою їхня температура тіла знижується до температури навколишнього середовища. Ввечері лилики прокидаються та одразу летять до води. Кажани багато п’ють, щоб компенсувати втрати вологи, яка випаровується у польоті через шкірясті крила. Кажани – дуже вразливі, їхня чисельність постійно зменшується. Всі види українських кажанів охороняються, багато з них занесені до Червоної книги України. Всі види європейських кажанів охороняє Бернська конвенція. Їх вивчають, відстежують і рахують за допомогою ультразвукових детекторів. З 2000 року у всій Європі та в Україні щороку восени проводять „Ніч кажанів”, під час якої вчені перераховують популяцію видів в Україні. Лиликів вивчає наука хіроптерологія.
Якось моя подруга Оля, коли ще жила в нашому будинку на п’ятому поверсі, врятувала летючу мишу. Взимку кажани впадають у сплячку, яка називається гібернацією. Під час відлиги миша „розмерзлася” і заповзла через кватирку до людей. А вночі знову вдарили морози! На вулиці тендітний кажан замерзне, але що з ним робити вдома? Неочікуваному гостю обладнали тепле гніздечко з старого дитячого валянка та вивісили за вікно. Там „мишка” гарненько спала до весни. А коли сонечко припекло, прокинулася та десь полетіла.
Інша зустріч сталася під час студентської практики поблизу Канева. Першого ранку після прибуття, коли всі, прокинувшись, пішли вмиватися, з вбиральні вискочили наполохані дівчата і сказали, що у раковині сидить ЩОСЬ СТРАШНЕ. Чи величезний коник, чи жаба. Я не боюся жаб, тому зазирнула першою і побачила маленького наляканого кажана! Ну, добре, складені крила трохи схожі на ноги коника, але кажан – симпатична пухнаста тваринка. Чому жаба? Правду кажуть: у страху очі великі…
Разом із найхоробрішими студентками ми дали кажану край рушника, наш незваний гість вчепився у тканину пазурами, ми випустили його за вікно, і кажан полетів собі на волю. Його вид я могла б визначити достовірно, проте не було під рукою ані фотоапарату, ані визначника кажанів. Оскільки той лилик був рудим та маленьким, можливо, це була Вечірниця руда (Nyctalus noctula).
*****
Минулого року білка знову змайструвала гніздо на старому місці. П’ятого березня я побачила, як вона лізе по трубі до своєї схованки. Довго сподівалася, що це самець і жодних клопотів нам від цього сусідства не буде, але через місяць на світ з’явилося перше білченя. Поки я знімала відео про нього, білченя спромоглося самотужки вилізти на дах мого балкону, трохи посиділо поряд із мамою, а тільки-но матуся пішла, злякалося ворони та впало. Це в них давня сімейна традиція! Я одразу принесла його назад, а ввечері дуже суворо попередила білку-матусю, щоб це було востаннє, бо дуже складно відчиняти бічну раму (там тепер полиці), а у дворі бігають злі собаки, які залюбки з’їдять білченя, якщо ми за ним не встежимо. І винограду як запасної драбини в нас більше немає. Загалом, вся ця „урбанізація” погано закінчиться!
Що собі думала білка-мама, здогадатися важко. Я впевнилася: мислення цих „тваринок-блондинок” надто оригінальне для того, щоб його зрозуміти. Але наступного дня схованка спорожніла. Нема сумнівів: цього разу білка-матуся не чекала, доки білченя підросте та навчиться вправно лазити, схопила його за шкірку та перенесла у нове місце. Потім білку із малюком бачили на тополі біля гаражів, на тій самій, де нещодавно сварилися ворони з куницею (див. “Колосок №. 1 за 2015 рік).
Так завершилася історія з „таємною кімнатою” у стіні будинку. Та чи завершилася? Можливо, „таємна кімната” ще не раз здивує нас і влаштує якийсь сюрприз. Адже гарне місце порожнім не буде!
